|
Це було в лихоліття, що тисло шалено. Дні в розлуці текли, я, мов мертвий, блукав; Я коня в надвечір’я сідлав, На безлюдді підносячи ногу в стремено. На горі мене темрява поля стрічала. Десь у невидь, до сходу, летів я конем – І пустельністю ніч огортала мене І, схиливши колосся, мовчала. І, мовчанню покірний, я тихо схилявся На луку головою. Й без думки глядів На притоптаний пил і в душі холодів, І в холодній журбі забрався.
|