|
Нудьга зими з похмурістю її – пустеля передгір’їв неприхильних... Там пагорби видніють вдалині, за ними, відчуваю, море й хвилі. Імла й дощі там. Вгадую я їх за свіжістю, що долітає звідти, по хмарі в пасмах, сивих та блідих, що вздовж хребтів спливають ледь помітно. Дивлюсь навколо. Спокій дав коню. Прадавній чоловік в мені хмурніє: Як прагне серце даху та вогню, коли вечірні в горах вітровії! Але чому ж так вабить те, що там? О море! Ти з одвічністю зріднилось! Тому, мабуть, буремне, й ближче нам, ніж радощів земних коротка милість!
|