|
Помрій, помрій. Все вужче ітьмянкіш Ти дивишся злотистими очима На сніг, що в димній завірюсі блима, Злітає над тополями в крутіж. Ти біля ніг моїх якнайтепліш Згорнувся й думаєш... Тужба незрима Веде за пермські гори в бездоріж, Де інших піль пустельність несходима. Те, що ти думаєш, чуже мені: Похмуре небо, тундри, криги, чуми В твоїй студеній, дикій стороні. Та розділяю я з тобою думи: Людина я – приречена, мов Бог, На тугу всіх земель і всіх епох.
|