|
Помрій, помрій. Вже наче звіддалік Ти дивишся очима золотими На сніжну раму й двір у хвищі димній, На мітли тополиних віт в імлі. Зітхнувши, ти згорнувся чимтепліш В моїх ногах – і мариш... Та й самі ми Жагою інших мучимось полів... Пустель... за Пермі пасмами гірськими. Ти згадуєш про геть чуже мені: Про сиве небо, тундри, кригу, чуми В твоїй студеній дикій стороні. Та поділяю я з тобою думи: Людина я й приречений, як Бог, Спить тугу всіх країн і всіх епох.
|