|
Помрій, помрій. Тьмяніє вже твій зір І вужчають очей твоїх щілини. Ти дивишся на віття тополине, На сніг, що вистеляє хутко двір... Зітхаєш ти, і це немов докір, Що тугою сповито нам хвилини, Незвіданою тугою, що лине До нас від нетутешніх піль та гір. Ти згадуєш про щось чуже мені, Про сиве небо, тундру, кригу й чуми В твоїй холодній дикій стороні. Та завжди я ділю з тобою думи: Людина я, приречена, мов Бог, На тугу всіх земель і всіх епох.
|