|
Набігає в пітьмі І узорною піною світиться І блакитним сіянням ширяє до скал по піску... О життя – ти мигтиш, як божественний відблиск незримого В міріадах незримих істот! Нічка темна була б, Та все море в крізнім розпорошенім Сяйві, й зорі піскові над морем горять! У півсвітлі все видно: і рифи, й гладінь побережини, І обриви приморських горбів. У півсвітлі нічнім Попід кручами хвилі гойдаються – хистке, переповнене, зоряне дзеркало хвиль! Коливаючись пружно, лиш зрідка важезними складками Набігають вони на пісок. І у сяйві тоді Та в ряхтінні містичного полум’я, Розсипаючи кипнем по ріні побляклі вогні, Море світить в пітьмі таємничо, преніжно і трепетно Озоряючи дно піскове. І тоді вся душа В мене раптом спалахує радістю: Я руками ловлю фосфор хвить, що неначе кипить – І крізь пальці тече не вода, а сапфіри – премногії Іскри синього полум’я, Жизнь!
|