|
Ось міряє він манівців простори – Замислений, без шапки і суворий, З торбинками й ціпком, у лахманині, Тримаючися за плечко хлопчини. І альтом щирим, дзвінко-жалісливим Виспівує хлоп’я об святобливім Олексі Божім, славнім Чоловіку, – За ним гуде похмуро бас каліки. – Ви пожалійте, – плаче альт, – сірому, Тих, хто не зна ні сонця, ані дому... – А бас грозить: – У пеклі всі згоріте – На пропитания вбогим сотворіте. – І далі грізний, мовби божа кара, До хатки йде старої понад яром, Де в балці річка висхла до останку... А там уже старенька жде на ганку. І, хрестячись, шукає, посивіла, – Копійка десь дрібна позеленіла... І плаче гірко у поділ запаски За окаянну грішницю Параску.
|