|
«Дай зірку, дай...» – крізь сон дитя белькоче. «Мамусю, дай!» – Вона ж його пестить, Із ним сидить на східцях, на балконі. Ті східці в сад ведуть... А сад простягсь У степ, до балки, мов примара ночі, Темніючи. На сході ж у безодні Самотня сяє зірка – журно так! «Матусю, дай!» – Всміхаючись, вона Торка за схудле личко: «Що, мій любий?» – «Он-он ту зірку...» – «А навіщо?» – «Гратись». Про щось шепоче листя. Десь тоненько Свистить, скликаючись, байбак. Дитина Спить на колінах матері. Вона ж, Зітхнувши радісно, дитя обнявши, Великими очима задивилась На тиху зірку в неба синій глиб. Прекрасна ти, душе людини! З небом Нічним величним схожа, а часами – Мов мерехтіння зір, сіяєш ти!
|