|
По дорозі з Назарету Я зустрів Пречисту Діву. Самарія бовваніла Круг мене простором нив. По долині ж кам’янистій, Що аж з півдня геть тягнулась, Йшло собі осля вухате Між ячмінних колосків. Погонич, припалий пилом, У полатанім кунбазі, Із блискучими очима, В чорних кучерях – дідок, За ослям, що хвіст підбгало, – Босий, із ціпком, моторно Гнавсь собі та угинався На ходу від колючок. А на тому ж на благенькім Сірім ослику, що сквапно Дріботів, – сиділа Мати З немовлятком на руках. Як спокійно підвелися Аравійські її вії Понад пітьми глибиною, Що сіяла у очах. Уклонявся, о Маріє, Я красі Твоїй небесній В землях франків, в їх капелах – Повних злота і вогнів, – У пітьмі величній давніх Грізних лицарських соборів, В смереку стобарвних вікон Сакристій та вівтарів. Під надгробками лежать там Королі, святі та папи, Їх імення напівстерті. Слава з світу їх зійшла. Син Твій, голову схиливши, Звісивсь там у муках хресних – В скорбі й там в красі нетлінній Ти, мов крин той, процвіла. Золотий вінець та ризи Сніжно-білі я з таємним Захватом стрічав усюди: По дорогах, по ланах, Понад вирами морськими, В шумі хвиль, квилінні чайок, У пітьмі печер камінних Й по старезних кораблях. Кораблі у пітьмі, в бурях Ти сама охороняєш. Ти Зоря морів – тому-то В шумовинні хвиль морських Корабель тріщить і стогне: Міцно ж парус держать щогли, – Бо стерничому незримо Сяє світло віч Твоїх. Над скаженим пеклом вирів Гожим днем в припливу бризках Квітнеш барвами веселок. В ніч – у чорних пащах гір, В сяйві тихої лампади, Мов лелія, променієш Ти, на чотках зупинивши Свій благий і кроткий зір. І до стіп Твоїх пречистих, На вівтар Твій в заглиб вбогий, Біля шляху між садами Кожний з нас несе свій дар: Сирота-служниця – стьожку, А заручена – каблучку, Мати – сліз священний струмінь, Псалми щирі – запоньяр. З ласки божої тиранів Коронуючи та ллючи Кров за золото та владу, Людство ще й само не зна, Що кривавими шляхами Вдруге йде до Назарету, Що там стане, там спалахне Його зірка провідна!
|