|
«Ковчег з ослом поважним на чолі – Ось людський світ, світ кривди і розбою. Земля – вертеп оман, конає в злі. Живіть собі незмінною красою. О Земле-мати! Рідна ти мені Й чужа. Я сміх із радістю єднаю, Та радощі мої завжди смутні, А в смутку завше радість промовляє!» – І ось дух мандр його у далеч зве: Прощайте, келій олив’яні зводи! Його душа тепер одним живе – (Для всіх чужим!) – лиш повівом Свободи. «Ви всі раби. А звір – ваш цар тепер. Та я турну ваш трон сліпої віри, Я двері з капищ, розчиню до Сфер – На сяйво й блиск, в блакить, в бездоння виру. Й безодні, і життю кінця нема. Ось ми зупиним Птолемея сонце – І загуде Світів пратьмуща тьма, І запалає, й ви гукнете: “Сон це?!”» Сам – проти неба, сам – устав на всіх... Та руйнування – до творіння чинник. Й, руйнуючи, жадав, щоб у Красі, В гармонії світ невимовний виник. Зоріють очі, мрія вироста, У сповнень вирі радіснім кружляє. Лиш в істині – краса й життя мета. Й тим дужче серце радості благає. «Моє дівчатко з янгольським лицем, Схилилось ти над лютнею дзвінкою... Я міг би стати другом і вітцем, Та стрілась ти з всесвітнім сиротою. Ніс високо я стяг чуття й схилив Для тебе лиш святе світопізнання, Я серця жар для тебе остудив, – Софіє-мудрість, твій я – до сконання!» І знов він в мандрах. В далеч знов глядить. В очах вогонь. Лице похмуре в нього. Чи ж вам, о вороги, те зрозуміть, Що Бог – то Світло, й він умре за Бога! Світ – прірва прірв. І кожен атом в нім То Бог – Життя й Краса. Й весь світ з землею, І ми на ній – усе живе одним: Єдиною Всесвітньою Душею. «Ти, з лютнею! Ті мрії, що твій зір Метав – хіба не Радість відбивали? Ти, сонце, й ви, узори всіх співзір, Хвалу не тій же радості складали?» Й маленький, неспокійний чоловік Із поглядом блискучим і упертим, Іде в огонь: «Хто вмер у рабський вік – У вік свободи матиме Безсмертя! Я гину! Кате, порох мій розвій! Вітання Сонцю, Всесвіту і Мрії! Й тобі привіт, нікчемний кате мій, – Ти мисль мою по Всесвіту розвієш!»
|