Розсипався, згубивши свій наряд, Чертог з бурштину – погляду відрада – І свіжий вітер в спорожнілий сад Несе холодний подих листопада. Опалим листям встелює фонтан, То, раптом налітаючи, здіймає І, мов птахів наляканих, кружляє У вихорі серед сухих полян. Сюди щоденно дівчина приходить, В задумі по землі волочить шаль, Чомусь з фонтана погляду не зводить; В її обличчі – туга і печаль. Так день у день вона, як привид, бродить, А дні біжать... Нікого їм не жаль.
|