|
Я бачу у вікно громаддя хмар, Холодних, білосніжних, як зимою, І ніжно-голубе, яскраве небо. Осінній день погожий, і на північ Відходять хмари. Клени золоті І під балконом дві березки білі Просвічують на небі всохлим листям. На них блищать крижинки, мов кришталь, Які під сонцем тануть; а за домом Буяє вітер... Двері на балкон, Що вже давно заклеєні на зиму, Подвійні рами і гарячі печі – Все дім від холоднечі захищає. А сад порожній у полоні вітру, Що, листя розмітаючи в алеях, Гудить в старих березах... Світлий день, Та холодно, – до снігу недалеко. Я згадую нерідко осінь півдня... Тепер на морі Чорному постійно Бушують бурі: тьмяний сонця блиск, Скелясті береги, прибій шалений І піна, що виблискує на хвилях... Ти пам’ятаєш берег у оздобі Її немов би сніжної гряди? Бувало, до води ми збіжимо І ловимо жадібно вільний вітер, Що свіжість і бадьорість нам дає. Зриває він із хвиль солоні бризки, Вологим пилом сповнює повітря І сніжних чайок носить угорі. Ми кричимо крізь шум йому назустріч; Він з ніг збиває й заглушає голос, А нам, як птахам, весело і легко... Усе це сном ввижається тепер.
|