|
І вітер, і дощ навісний, В імлі – холоднеча води. Тут завмерло життя до весни, До весни спорожніли сади. Сам на дачі сиджу до темна За мольбертом – і віє з вікна. Ти навідала вчора мене, Та вже нудно зі мною тобі. Здалось в надвечір’я хмурне, Що ти жінка моя, далебі. Ну то що ж? Прощавай, коли так. Проживу якось сам, одинак... Сьогодні, намоклим хлющем, Сунуть хмари – ті самі завжди. На стежці твій слід під дощем Розплився, набрався води. Я вдивляюсь – і болем пойма Ця вечірня сіріюча тьма. Хотів, виряджаючи в путь, Закричати: – «Вернися. Я – твій». Та минулим жінки не живуть: Розлюбила – і ти вже чужий. Що ж? Нап’юсь. Хай ватран не згаса. Може якось куплю собі пса...
|