|
І вітер, і дощик сумний, Криє мла холоднечу води. Тут умерло життя до весни, До весни тут спустіли сади. За мольбертом я сам. Глушина. Дача темна, і дме від вікна. Ти вчора зайшла навмання, Та тобі ці гостини нудні. Надвечір негожого дня Здалось – ти дружина мені... Що ж, іди! До весни в цім хліву Й без дружини якось проживу... Суне й нині крізь небозвід Нескінченна хмар череда. Під дощем край ґанку твій слід Залила, розмила вода. О, як боляче стріть самоту В надвечірню млисту сльоту. Рвався крикнуть, коли йшла вона: «Ми ж бо рідні! Спинись на межі!» Та для жінки минуле – мана: Розлюбила – і ми вже чужі. Що ж! Камін розпалю, стану пить... Було б добре собаку купить.
|