|
Сунеш по снігах одноманітних... Потім – міст, яруга, чагарі, під горою – селище самітне, та забутий цвинтар на горі. Ні душі в селі; не червоніють у домах запалені вогні; сліпо зруби в сутінках чорніють... Знаю я: покинуті вони. Пахне там холодною золою, проваливсь димар цілком у піч, і стоїть хатина неживою, трусить порох з даху навсібіч. Попід стріхи вітер лютий віє, сипле снігом... Тільки він один за тобою, рідний краю, скніє посеред пустих твоїх рівнин! Певні у новій, у кращій долі, ми забути хочемо мерщій цвинтар цей, і вішки в білім полі, і пустелю в темряві нічній. Шлях біжить, на ньому хуга грає, потім – засипає пластовень... Так нехай скоріш уже вмирає цей похмурий, моторошний день.
|