|
Осінній день згаса поволі над неосяжністю землі; знов по твоїй скорботниій долі поллються з неба сльози злі. В старих розлогах мовчазливих, в сумних димах далечини – рятунку від страждань жахливих твої очікують сини. До кого з них ти мовиш слово, кого позбавиш кривд і кар, кому віддатись ти готова, припоручити цей тягар? Сувора мати! О, Росіє, чому твій погляд так застиг? Яка довічна дума тліє у тихих просторах твоїх? Когось благословляє вітер, чи проклинає на краю? – та хто впізнає в цілім світі? хто душу всю збагне твою? Та хай і так. У лиходенні, в безодні смутку й гіркоти, у цій скорботі нескінченій – любима хворобливо ти.
|