Коли дивлюсь в грудневий морок ночі, Здається все, – далекий гул пальби Дрижить земля до самих зосереджень І падають величнії стовпи. Ввижається, під страшний гомін бою, Що світ старий цих руйнувань хотів. Не хвилі чи, невпинно виють, Зломили стіни давніх берегів? Не жаль знанню нової Атлантиди! Хай покриває ясність глибочинь Брехню століть, в довічній кривді І марність цих, що вже не прийдуть снів! Хай новий світ встає із невідомих, Не знаючий, що десь там бу́ли ми: Про нього мрію, в світлі зорь знайомих Під гуркіт стрільб дивлюсь в провалля тьми!
|