|
Біля плоту, там, де трави рідкі, Як весталки – горді мовчуни, До альтанки туляться, нізвідки, Піднялися стебла кропиви. Вигнані із саду і забуті, Ці жорсткі стеблини вкрай смутні, Повні вщент одвічної отрути Й злобних дум, стоять на самоті. Ось над ними пролітає в хмарах Соромливих променів мітла, – Шпички, як завжди, спішать карати, Невдоволена, як завжди, кропива.
|