|
Проходять дні, проходять строки, На волю марно рвемось ми. Ми так безжально одинокі На самім дні душі-тюрми. Навік ув’язнені до келій, І в нашім тьмавому вікні Чуже нещастя і веселість Такі спотворені й бридкі. Дарма життя проходить поряд За днями день, за роком рік. Брехливі: і любов, і погляд, І бреше суттю чоловік! Немає сил чути й казати, Не владне вухо, вмер язик. Лиш знає час, як втамувати Волаючий шалений крик. Зривай останні шати в мріях, І грудь на грудь на видноті, – Порив безсилий! Безнадія! Ми в пристрасті – на самоті! Одна пожадливість сліпа, Нема злиття, нема єднання, – Та ще узгодженість бажання, Та ще байдужливість раба. І марно дух в склепіння злісно Крилом вдаряється в серцях. Він над безоднею повиснув, В сусідню впасти – аж ніяк! І подорожній, серед лугу, Кругом кидає марно зір: Ми вічно, вічно в центрі круга, І під замком наш кругозір!
|