|
Що день, то в серці менше сили; Що день, то слабне зір; у нім Зелені далі потьмяніли; Шум, подзвін в слухові моїм. Усе частіше сум катує – Ним повниться душа моя. І спів, як смерть, від дум рятує – Його веду напам’ять я. Роботи досить ще. До того, Як спинить нас дороговказ, Вперед веди мене, доррго, – Для відпочинку ще не час! Вогнем промінна злива сяє; Крізь гомінкі й курні світи Та повз гаї привітні маю З пристанку на пристанок йти. Хай не торкнеться до фонтану Щока попечена моя, Та ницим прохачем не стану Перед лицем у долі я. Тим шляхом, що його знайшов вже, Без скарги, зморно побреду. Лиш, спраглий, озирнусь, пройшовши, На кущ троянд в чужім саду.
|