|
Коли я, юнаком, в твоїх бентежних віршах Почув уперше шум всесвітнього життя: Від гулу поїздів до шалу хвиль найбільших, Од вранішніх гудків до зойків безутішних Полишених полів, од пісні забуття Столиць радіючих до владного наспіву – Роздумливо його нам тягнуть мудреці, Кидаючи зерно незнаного посіву На царині життя в усі її кінці, – Весь неосяжний світ раптово так пізнавши, Той світ, де я живу, – переконався я В безмежності Землі, тоді збагнув назавше Суть шляху крізь туман – в нім все минуле наше – Суть наших чвар дрібних у клекоті буття! Верхарн! Ти вирізнив свої «всевладні ритми» В безладді голосів, що голосно гудуть.
|