|
Лиш безбентежного миру прагне душа, та й кінець. Оком холодним окину пишні багатства Офіру, З гордим обличчям відрину, може, і царський вінець. Прагну в душі без бажання лиш безбентежного миру. Треба? – й, розсікши груднину, вийму я серце сердець. Учт я зневажив буяння, їх безпечальність нещиру, Гойну оману кохання – зваби гіркої корець! Геть відкидаю і ліру! Більш не вклоняюсь кумиру, Хай обернусь у крижину, хай обернуся в свинець! П’ю, як відраду єдину, ревно вклонившись потиру, Тайну останню мовчання, вибулий з бою борець. Давнє я давньому кину! Лиш безбентежного миру, Лиш розчинитись в тумані прагне душа, та й кінець!
|