|
Тінь на снігу – то стіни й вежі, Кремль накриля мене крилом. Та місто-міф, як і належить, Мій дім, коли скрізь – бурелом. Від Шпре й Понтійського болота, Від Темзи, де страйкарський гнів, Із нетрів див – де в світі злота Непал й Гоанго онімів, З Месопотамій пересохлих, Де сонцем спалена земля, До нас звертають люди погляд, До стін Червоного Кремля! Там – ждуть, ті – в гніві, ті – бояться. Легенд лавина наплива, Над стогін – клич! Й вогні ятряться – До зір з землі встає Москва! А я, гість літ, я постоялець З доріг віків, тут дома я. Піввіку дум нас в цеп спаяли, В промінні іскра є й моя! Крокує пам’ять дзвінко бруком, Тут в диві я – абориген, І я в чийсь гімн заходжу звуком, Москва! В диму твоїх легенд!
|