|
Вам, незбагненним, далеким, та рідним і милим, Вам мої строфи, улюбленці здавнених днів! В дзеркалі місяць видіння малює Людмилам, З білим туманом зливаються тіні вві сні; Сумно омріявши біло-лілейну принцесу, Рицар шукає в лісах дивоцвіт голубий; В пишних гаремах срібляться басейни, мов плеса, Милують зір сумовитий красунь молодих. Образи світлі, і чарів не страшно, навколо Вітер співає свої сумовиті пісні! В юності хто не зазнав цього смутку палкого, Хто з Лоенгріном не плив на чарівнім човні? Правда спалила хисткі наші всі ідеали, І з верховин ми зійшли до глибоких низин; З гуркотом стіни могутнього міста постали, З димом фабричним забігали поршні машин. Інші бажання, могутні, людей полонили: Давнє зламать, а нове будувать на землі, – Але в пориві їх був відзвук вашої сили, – В сяйві майбутнього – промінь, що кликав вас в млі! Вам, хто в святім неспокої ішов на пожертву, Хто йшов на смерть, та не зрадив пісень і мети, – Пісню складаю на вашій могилі безсмертній: Завжди щасливий, хто мрію умів зберегти!
|