|
Смерчі війни, коні скону, не заспокоєні, Диблячи простір, опори минулого рвуть; Чорні у місті розламаних вікон пробоїни, Гучно руїни про дні барикад гудуть. Рокотом моря життєва снага розхвильована, Гребінь прибою до зір аж підносить, бучна: В штормі, сягнистім безмежно, стихія розкована, Даль наповня переможним потоком вона. В грізних розгромах, в бунтливого світу навстіжності, В бурі тріумфі, у блискавок шалі, в громах, Що ж бо ми двоє, з маною цілющої ніжності, З трепетним співом про щастя німе на вустах? Кволі листочки – посеред буремності вільної, Будем роздавлені, зм’яті, розтоптані ми Кроком народів до сонця, до радості спільної, Ляжем, розпавшись, – уламки хисткої пітьми? Ні, в нашій пристрасті тими ж відлунить поривами, Той же циклон, що весь світ викликає на суд! Солодко маяти нам над рожевими прірвами, Затишок свій лаштувати під гули та вибухи тут. З вами, хто рушить і творить, таємними нитями Зв’язані й ми, бо у полум’ї славим зухвало любов! В плині нового життя зватись і нам будівничими Вічного храму надій, що підводиться знов!
|