|
У час негод, коли народній волі Роковані всі випроби неждані, В безмежнім залі світу, як в тумані, З’являються імперій тіні кволі, Мов привиди, на світловім екрані. Пливе по Нілу барка Сина Сонця, Стримлять у небо вежі Вавілона, Перс провіщає землям волю з трона, – Та враз руйнують раті Македонця Престол Царя Царів і Фараона. Виходять римляни суворо-строгі, Під дзвін мечів кується їх держава, І кесарських орлів не гасне слава, Біжать в пустелях римлянів дороги, Народи стогнуть у заковах права. Гуляє Рим, вин ллються водоспади... Та варвари в несамовиті дикій Змітають все під озвірілі крики, І знову у жадобі світовлади З руїн престол підносить Карл Великий. Та налітають, як самум, зухвалі Араби із кораном; вже ордою Монголи йдуть, охочі до розбою... Над царством царства ширяться дедалі... І Бонапарт з мечем стає до бою. Але живий і вільний дух віднині Народів світу в непохитній лаві: Вірмени, перси, елліни, і в славі Встають слов’яни, італійці – тіні, Щоб гімни проспівати величаві! О, скільки царств гнітило світ! Природа Від них відводить з усміхом гримасу: Ні, не царі для неї – цвіт, окраса! Тож геть престоли, тільки б дух народу, Як фенікс той, ожив на варті часу!
|