|
Усюди строфи я леліяв, Я вітру вголос їх читав, Щоб у степу він їх розвіяв, Снам пастушиним нашептав; І рим просив я бистролетних У скелях гір, серед яйли; Шукав я стрій вінків сонетних, Де в мол прибою б’ють вали; Ловив у вічнім шумі моря Я розміри своїх балад, Де ласку щастя, гіркість горя В античний міф убгать був рад; В столичнім шумі голосистім, Де вулиць гамір скаженів, Я скрізь, тиняючись у місті, Пісень нашіптував наспів; Гудки авто, дзвінки трамвая, Стук, тупіт, біг коліс швидкий, – В рядки поем, у пісню маю Якийсь вливали лепет мрій. І звуки всі – життя, природи Я одягати в розмір звик: Плеск річки, грім, виття негоди, Стрільбу та барикадний крик. Я всюди йшов, незримо ліру Тримав у серці я своїм, Творив для світу пісню щиру, І був я сам щасливий тим. Орфей, син бога, мій учитель Співав між тигрів так колись... Як він, у чортову обитель І я б із піснею з’явивсь. Та диким криком гімн Менади Покрили, збили лавр вінця І рвали груди без пощади, Щоб серце вирвати в співця. Тож чи здолаю зойк трамвайний, Моторів, юрб і рев, і гам? Жду, на якій строфі останній Я обірву і вірш з життям.
|