|
Випливає щит червоний з моря – Став над морем місяць і не спить. Так у сяйві радощів і горя Молодість над пам’яттю стоїть. Змії світла іскри в море кришуть, У сплетінні вглиб ідуть, на дно. Пам’ять знов бентежать і колишуть Дні та сни, що зникли так давно. Скільки любих пестощами надить, Скільки сцен нас вабить до мети, І ніщо вже мрії не завадить До Синдбада в казку перейти. Давню рану ще пече криваву, Палить біль необережних слів... І смішать дитяча гра у славу, Підступи забутих ворогів... Годі вже химерами лякати, Я До пристрастей пекельних звик І приймаю, як дитину мати, Кожну мрію, слово, стогін, крик. Я обрав собі найліпшу долю: Розкривати таїну буття, Мріяти, оспівувати волю, Визнавати заповіт життя. Як мене життя іще раз прийме, Я пройду шляхи всіх літ моїх: Від реторт я б кидався в обійми, А з обіймів – до зітлілих книг! Я б ізнов себе віддав на муки І тремтів у втомі тріпотінь, Щоб іти, не знаючи розпуки, До життя, кохання і терпінь!
|