|
Завечоріло озеро, затихли шум і крик, Лілея чашу вилила, комиш заснув, поник. Качки не линуть зграями; лиш чайки серед тьми Летять, кричать над водами, біліючи крильми. І човен ледь колишеться, один в вечірній час, І білий стовп од місяця йде брижами до нас. Не чути слів коханої, давно мовчу і я: Нас мла вечірня знаджує, і місяць нам сія. В тумані далеч берега, в тумані даль лісів; Під небом яснозоряним світ змерх і потьмянів... Кохана, знаю, знаю я, – в священній тишині Ти знову, знову журишся, сумуєш по мені! Я знаю, що за прикрощі бентежать супокій... І чайка з криком жалібним зникає в тьмі густій. Мовчанням ніч окутує діброви і сади... Кохана, тайно плачеш ти, схилившись до води.
|