|
Над морем, де з правіку фризи Відважним походом ішли, Долаючи марево сизе І сірі від люті вали, – Над морем, що наче гігантський Титанами виритий рів, Одрізало берег британський Від нижньогерманських лугів. Бреду я в полоні щасливім Голубляче-лагідних дум По ріні, відкритій відпливом, Під плинно-замріяний шум. І котиться хвиля, узірно Рисуючи слід на піску, І знов одхлинає покірно, Зоставивши мушлю легку. А ген, як на давній гравюрі, В туман поринає щораз До простору звиклий, до бурі Широкий рибальський баркас... А море співає. А струни Відлунням незбагнених літ Рокочуть – і слухають дюни Жагучо-суворий привіт. І серцю, здається, відомі – Цей тугою сповнений спів, Ця піна, ці злами рухомі, Цей безмір вологих пісків, Ці води, це марево сизе – Як вічності зримої міт... О древні, відважнії фризи, Чи з вами не йшов я в похід?
|