Як рідний дім, як горець верховини, Люблю я землю: пахолодь лісів, Бурхливе море, і пливкі хмарини, І жар зірок, що небо заросив. До далини мій погляд призвичаївсь, А мріями до місяця сягнув, Лоскочуть слух грімниці величаві, Зір прозріває темряву сумну. В світах далеких, на чужій планеті Під пестощами зір, у холодку Згадаю я ті відблиски прикметні, Ремстивих хвиль мелодію лунку. Серед живих квіток, істот крилатих Я затужу за ласкою землі, За щастям рук, в обіймах нерознятих Під древнім дубом, у сріблястій млі. В Едемі вічнім, де вже край шуканням, Де щастя нас виповнює ущерть, Сягну думками до земних страждань я, – Де захват плоті, де панує смерть. Я – звірам брат, і ящіркам, і рибам, Ловлю я слухом, як трава зроста, Молюсь землі, втопивши в її скибах Свої палкі, пожадливі вуста 1
|