|
Я – син землі, син крихітки-планети, Що в просторі згубилась світовому, Під тягарем віків стомилася і в летах Безплідні мрії розсилає в дзвонах. Я син землі, де дні й роки короткі, Від зелені весни солодка рань, Де таїни шалених душ порочні, Де місяць колисає сни кохань. Від протоплазми до іхтіозаврів, Від дикунів зі зброєю шалених До гордих храмів в дрімоті між лаврів, Від першого пророка і до мене, – Ми в’язнями були на скромній кулі, І скільки в незчисленній зміні літ Землі настирний погляд в гулі Стрімких планет вичікував політ. До тих сестер населеної суші, До дочок тих єдиного отця Скільки разів злітали наші душі, Поета мрії й думи мудреця! І син землі, єдиний з незчисленних, Я в безкінечне кидаю вірша, – До тих істот, тілесних й безтілесних, Що думають й живуть у тих світах. Не знаю, як дістанеться до цілі, Не знаю, хто привіт мій донесе, – Якщо вони кохали і журились І мріяли про дивне і святе І в таїни думки їх проникали, І хвилювали променем вогні, – Вони збагнуть мій голос незвичайний, Жагучий подих, досланий з землі! Володарі чи Марса, чи Венери, Ви, духи світла, може, і пітьми, – Ви, як і я несете символ віри: Завіт про те, що нерозлучні ми!
|