|
Я – син землі, дитя землі малої, Загубленої в просторі світів, Під тягарем віків у неспокої Я мрію про політ споконвіків. Я – син землі, де час – короткі миті, Де найсолодші чари щовесни, Де мучать загадки несамовиті, А місяць стереже кохання сни. Від протоплазми до іхтіозаврів, Від дикуна, що кланявся стрілі, До гордих храмів, сонних поміж лаврів, До всіх пророків, сущих на землі, – Ми тут – як в’язні у полоні вічнім. І скільки раз, спрямовуючи лет, Упертим зором в просторі космічнім Земля за рухом стежила планет. До тих сестер Землі, малої суші, До тих дітей єдиного вітця Як часто прямували наші душі, Поета мрії, думи мудреця! І, син землі, один з мільйонносотих, Я у безмежність кидаю свій вірш – До тих істот, тілесних чи безплотних, Що там живуть і мислять, нас не гірш. Не знаю, чи мій клич туди долине, Не знаю, чи досягне він мети, – Але, якщо вони жили донині, І мріяли про зоряні світи, І думкою сягнули тайн незвичних, Ловили промені в небесному крилі, – Вони почують голос мій закличний І подих мій, що долетить з землі. О ви, владики Марса чи Венери: Ви, духи світла а чи, може, тьми, – Ви, як і я, переступіть химери І вірте в те, що будем разом ми!
|