|
Похмурий, несхитний в завіях, Народ, що під соснами зріс! Їх шум тобі думи навіяв І піснею став не без сліз. Спокійний, в гранітній закові, І радощі маючи й біль! Твій дух, ніби хмари зимові, Не грім затаїв – заметіль. Між каменів сам ти прозорінь Озерну навік полюбив, Хоч виріс на праці суворій, А зором такий голубий. Суцільний, як брила камінна, Єдиними дихав грудьми, Ти йшов крізь віки до проміння, Не вийшовши й досі із тьми; Та пісню, шануючи свято, Зберіг, як і мову свою, Тому перед світом стояти И не впасти тобі у бою. В усьому терплячий на диво, – Моряк, дроворуб, селянин, – На каменях виборов ниви, Річковий підкорюєш плин; З природою у поєдинку, Готовий всі муки знести, – Підняв на гранітах будинки, Дороги проклав і мости. І рими, і пензлі, і струни Віднині скорились тобі. Сміливий, могутній і юний, Ти кидаєш виклик судьбі. Будь завше несхитним, народе! Між скель недаремно ти зріс, – А скільки перейдено броду, А хугища скільки ти зніс! Із гнівом природи самої Умів ти боротись віки, – Нескорений в лютім двобої, Ти вийдеш з негоди лихої З піднесеним змахом руки!
|