|
Моя раба! моя цариця! Мій друг і ворог мій навік! Мій вірш – жертовником димиться! Клекоче викликом – мій крик! Ти мрії боркала підкрилля, Ти дарувала легіт крил, Ти рятувала від безсилля, Ти нищила надлишком сил. Як часто в тайні звуків дивних, У схованому сенсі слів Ловив мелодію єдину Той вірш, що мною володів. Та, щастям зранений пекучим І з мук щасливий без межі, Я марно ждав, щоб ти співзвуччям Озвалася тремкій душі. Чекаєш ти – іду з любов’ю, Доземно схилений чолом. Але змагатимусь з тобою, Як лиш Ізраїль з божеством! Ти – в вічності, несмертна криця, Я – В днях короткої весни. Але, як магові, скорися Або на порох оберни! Як спадкоємець заповіту, Жадаю: всі віддай скарби. Я кинув виклик – ти одвітуйі Іду – ставай до боротьби! Чи переможеним, розбитим, Чи переможцем, а прийти Вклонитися тобі, мій світе: Ти – рятівниця, ти – обитель, І небо наді мною – ти.
|