|
Як птахи, що коброю ж бо зачаровані, – Піднять ми не сміємо змучених рук, І, двоє, у давні кайдані заковані, Покірно ми терпим сповільненість мук. Все видиться усмішка зблякла, знекрилена Колись же палаючих пурпуром губ. Ти гнешся в кайданах, о сестро знесилена, І я нерухомий, мов кинутий труп. Підвестись, зірвати б заліза ці ковані, И обручки, і пута! І вільними знов Побігти у далі, у присмерки зоряні, Де ставить вівтар свій між сосон Любов! Зі сміхом там впасти на трави стемнілії, Сплести, наче дітям, обійми святі, Забути ці муки, мов сни відлетіли, Немов камінці на колишній путі. Я знаю: під свіжістю лісу духмяною Ми втратим журбу, нестерпучу біду, І знов, як раніше, ти станеш коханою. І я на коліна до тебе впаду! Та воля безсила, мов пташка уражена, І руки залиті важучим свинцем. Ти плачучи гнешся, кохана, зневажена, Ми гнемося вдвох під залізним ланцем.
|