|
В лице осінній вітер дме. На полі Забутий колос хилиться, дрижить. Я йду, й межа поміж озимих мчить. Лани, як віяло, на видноколі. У споминах – розвіяне по чолі Волосся чорне. Очі лиш на мить Примружу – й знов у тишині дзвенить Твій голос ніжний, що зрина поволі. Невже ж то осінь?.. Пустка вдалині. І марно ген метелик на стерні Шукає м’яти, прагнучи сп’яніння. Чому ж весну вдихає мрія знов? Чому гучніш про щастя, про любов Все стогне осені глухе квиління?
|