|
Наша тінь на увесь тротуар неупинно Виростала в годину, як день догорав. І лиш денної заграви тліли вуглини Вдалині – без вогню, що на силі упав. Наша тінь підіймалась на стіни угору, То кивала з простінків, то падала знов І ловила мої надокучні докори, Що вогонь догорів, що померкла любов. Засвітились вогні; наша тінь почорніла, То росла, то ховалася під небокрай, Угадала, як я прошептала несміло: «Якщо більше не любиш, то що ж бо – ступай!» Осліпив нас ліхтар синьо-газовим світлом, І, розтавши раптово, – пропали й сліди, – Наша тінь засміялась над тихим одвітом, Над нежданим одвітом: «Прощай... Назавжди!..»
|