|
Безлике, не злічить подоб його обличчя: Коханця наставля на стежку нелегку, І шуляка над нивами по здобич кличе, І гідрі жить дає у кожному ставку. В пустелі спаленій стеблину зводить сміло, В краплину мізерну вселяє світ без мір, Народжує щомить, вплітає тіло в тіло, І засіви живі несе через ефір! Чи п’ю срібло струмка, чи пригорнусь до кручі, З-над неба й з-під землі мільйоном молотків Вистукує життя. В цій кузні неминуче Його оновлення і молодість віків! Від грізних пірамід і гордих бібліотек До гір, що зведені із камінців морських, Від крику дикуна до мокрого на дотик Малого черв’ячка, що мудро тут притих, – Життя сія кругом, життя гримить повсюди! Загляну в глиб віків, – воно горить на дні... Зійду на шпиль часів, – кричить до мене: буду! Воно над всім, що є, в усьому і в мені! О браття: чоловік! бацило! тигр! гвоздико! І мешканці планет не знаних ще орбіт, І привиди нічні, приховані і дикі, Ми всі – минущий зблиск на вічнім плині літ!
|