|
Проб’є година: запалає вік, Чий промінь сяє в бистрині століття, І твердо стане вільний Чоловік Під вільним небом у високім світі. Єдине Місто землю одягне, Як в луску, в скло, мінливе і сліпуче, Щоб листя восени – як весняне, Щоб вічно жить весняно і жагуче. І щоб не на світанку, не вночі, А завжди – чисте світло – і без тіні; Щоб світ не був ні твій, ні мій, – нічий, А спільний дар прийдешніх поколінь він. Царі стихій, володарі землі, Мізинчики й пестунчики природи, Почнуть звитяжно й весело, як слід, Немов бенкет, літа тріумфу й вроди. Свобода, і братерство, й рівність – те, Про що ми маримо затято до зневіри, До чого жоден з нас не припаде, Вони сповна спізнають, понад міру. Розкритих таєн вічне джерело Ще більшу спрагу викличе пізнання, И Прекрасного осяяне крило Їм осінить найвищі їх жадання. Поляжемо в віках, як перегній, Ми всі, хто вірить пристрасно й не всує, І цей ось гімн, що горло спік мені, Я знаю, світ прийдешній не почує. Обернемось на казку ми, на сон, Крізь маячню жахатимем кошмаром, Але вони вже повнять горизонт, За все заплатять – ми ж бо гинем марно. То що ж! Хай так! Хай час для інших врун! Прийдешнім – дихать весело і праху! І є а чи нема шляху між трун, – Я був! Я єсть! Я вічності не прагну!
|