(який докоряв мені, що мої вірші
позбавлені громадського значення)
Ти виніс вирок свій, одначе
Несправедливий в тебе суд!
Мої ж бо вірші тут – неначе
Напій відстояних отрут!
І так, як ти, земного раю
Безмежно прагну я до сліз;
Як ти, на всіх зап’ястках знаю
Сліди невидимих заліз.
Та, в’язню, ти, порвавши пута,
Рубаєш мури очевидь,
Я ж потайки готую труту,
В якій вогонь палахкотить.
Він входить в кров, у душу рине,
Все перетворює навкруг...
Так! я валю незримо стіни,
В яких ув’язнений наш дух!
Щоби, як скинемо кайдани
З покірних рук, з присталих ніг,
Відкрились мріям і жаданням
Степи і далечі доріг.
|