В каміннях скель, під ремство бору, Одвічно Силою дана; Ти – Розбрату дочка сувора, Небажане дитя, Війна. Тебе до звірів у печеру Пожбурив материнський гнів, І ти в пітьмі знайшла пантеру И припала до її сосків. Завзяттям – матері в подобу, А серцем – з батьком ти близька, І крові не людську жадобу Всмоктала з струмом молока. Як вищий судія, всевладно Ідеш ти стежкою віків, І червоніє кров пожадно На перлах сяючих зубів. Ти золотистий келих «право» Кидаєш світу – батьків дар, Щоб на бенкеті тім кривавім Натішитись у гулі чвар. І за тобою, кровожерна, Із прапорами у руках Всі крик повторюють пантерний, Що ти наслухала в лісах.
|