|
Ти нам наснилося з давніх віків Там, де узгір’я чуже і нужденне, В сяйві пісень опівденних валів, Море Південне. Тваниста тундра, і нетрі тайги, Край, де шамани і привиди бліднуть, Грізно закрили від нас береги Вод заповідних. Мали ж ми мрію – зорю до мети! Кликала клекотом – голосом віку! Йшли ми, незрячі, й відкрився нам ти, Тихий! Великий! Чашо бездонна! Одвагою губ, Спрагою серця, наснагою зору Дай припадати – гасити жагу Повним простором! Ось вона, дума дітей степових! Ось вона, серцю найближча стихія! Диво збулося: на гранях нових Стала Росія! Брат Океан! Ти – як ми! Рідна плоть, Дай обійняти тебе, побратиме. Хто той зухвалий, що вийде збороть Двох незборимих?
|