|
Із піхов вирваний, він очі вам сліпить, Як і в минулі дні, нагострений і мужній, Поет завжди з людьми, коли гроза шумить, А пісня й буря – сестри дружні. Коли не бачив я відважної руки, Коли невільники чоло своє хилили, Я мовчки йшов туди, де полягли віки, Де загадкові сплять могили. Як я ненавидів весь лад цього життя – Ганебний і нудний, безбарвний і здрібнілий, На слово боротьби лише сміявся я, Не вірив в задуми несмілі. Та ледве залунав десь поклик сурмача І тільки прапори зажевріли без краю, Як відповідь даю я піснею меча, І з громом голос свій єднаю. Кинджал поезії! Мов блискавиці лет Кривавим дотиком ураз торкнувся криці. І знову я з людьми, тому, що я поет, Тому що сяли блискавиці.
|