Він з піхов вирваний і сяє в очі вам, Як і в минулі дні, відгострений, двосічний, Поет завжди з людьми, коли гриміть громам. І пісня, й буря – сестри вічно. Коли не бачив я ні смілості, ні сил, Коли всі мовчки йшли у ярмах, у закові, Відходив я в краї мовчання і могил, В віки минулі, загадкові. О, як ненавидів я лад цього життя, Ганьбою сплямлений, неправий, некрасивий, А клич до боротьби смішні будив чуття, Я в клич не вірив полохливий. Та тільки я зачув завітний звук труби, Ледь стяг замайорів, що волю ніс народу, Я – відзив вам кричу, я – речник боротьби, Вторую грому з небозводу. Кинджал поезії! Кривавих блисків лет Сяйнув, як і раніш, по незрадливій сталі, І знову я з людьми, – того, що я поет, Того, що блискавки засяли.
|