|
Мене, хто марив так безумно, Хто взяв романтики весло, Мене, хто так повірив думі Під гул коліс, в столичнім шумі, – На тихий берег занесло. А жмуру синього безмежність, Холодні хвилі весняні Спинили буйність та бентежність. І спокій, ніжність, мир і легкість Враз розлилися по мені. І там, де сосни тонкостволі, На синім фоні таїни Як поклик муки мимоволі, Як запорука щастя-долі Явилась ти із далини.
|