|
Чом же там, під сонцем Півдня, в буйних квітах, кольорах, В формах вільних і прекрасних бачився постійно прах? Я чужинець, та недавно тут душа моя жила, Це збагнув я, пригадавши гондол темнії тіла, Це збагнув я, повторивши Півдня сповнені слова, Це збагнув, коли побачив на горі святого Льва! Від умовностей звільнивши нелегке життя своє, Тут людина, наче сонце, гордовитою стає, Вибудовує палаци, робить дожів з рибаків, – До Венеції тремтячий пролягає шлях віків. Все донині тут незмінно зберігає давній слід Непохитності і сили, що й тепер дивує світ.
|