Як десять літ тому, у самоті Блукаю садом; ті ж ведуть алеї, Знайомий дух ллють липи золоті. Валують пси. Тьмяніє над землею. А смеркне – віддаєшся маячні. Вже рідка втіха то душі моєї. Знов ніби дев’ятнадцять літ мені! Ти знов зі мною, «мрій моїх творіння»! Я – твій поет. Поплачу в тишині! Твоїх чарує кроків шурхотіння; Твій подих поруч; ледь зведу я зір – В одвіт – твоїх очей палахкотіння. І не змінилась ти – о ні – з тих пір, Як стрілись, – хлопчаком ще був тоді я, І шлюбний наш звершився договір. Дала пізнати: пристрасть – це стихія. Ввела у храми здійснених надій. Мені відкрила далі неземнії. Йшла на побачення – я був радий. Покіль я ріс, – як друг, ти пильнувала. Судилось буть троянді ще одній. Я зрадив. А ти вірність зберігала. Лиш відійшла в журбі, коли, на гріх, Піддавсь, зла сила мною закружляла. Як я пожертвувать тобою міг? Заради жінки – ах, і плоттю й кров’ю – Чом образ твій небесний не зберіг? А вперше ж при тобі втішавсь любов’ю, Коли з-за хмари зрине молодик, На ложі, у палючім узголов’ю. Хоч обіймав, від тебе не відвик: Тебе шукав очима мимоволі. Вір, не ревнуй: тебе кохаю вік І зрю у снах, у світлім ореолі... Коли кохав, голубив, як збагну, Щасливої у мріях прагнув долі, – У всіх, у всіх ласкав тебе одну!
1 Мій знайомий сон (франц.).
|