|
Я – раб, і вірним був слугою Цариці неземних цариць, І перед нею, чарівною, Благоговійно падав ниць. Я цілував у хвилюванні Сліди сандалій на піску, П’янів і мучився в стражданні, Коли заходила в ріку. Та раз, коли її побачив, Не стримав я жаги порив, На неї поглядом гарячим Гріховно глянути посмів. І скинулась вона од гніву, Смерть – осквернителям святинь! І йшла велично – серед співу Своїх покірливих рабинь. І прикували тої ж ночі Мене до ложа, наче пса. І не втішала, тьмила очі Довкола зоряна краса. Вона ввійшла в свої покої, Неначе жриця в божий храм, З лицем безгрішної, святої, Аж стало болісно очам. Убрання тихо шелестіло, І перса млостю пойнялись... І похололо в мене тіло, Та голос мій велів: дивись! Прийшов юнак... І, рада стрічі, Його чекала вже вона... Рабиня погасила свічі, Настала тьма і тишина. На маячню було все схоже! Я був за свідка таїни, Всього, що знали тільки ложе І в буйній пристрасті вони. Побачив разом їх на диво, Як тільки морок ночі щез, І поглядав убік жадливо На ланцюгу, неначе пес. І ось я тут, у каменярні, Тешу граніт, втираю кров. Але ту ніч, як сни примарні, Я пережить хотів би – знов!
|