|
Стомився жить я між людьми, і в днях – Від зміни дум, бажань, смаків, від струсів, Від зміни істин, зміни рим в рядках. Бажав би я не буть «Валерій Брюсов». Не у людей – від них завжди втечу – Але перед свідомістю своєю, – Уже в минуле спогади течуть І світяться далекою зорею. Я йду вперед під вантажем бича – Років, імен, захоплення й падіння. І вірші мої вслід мені кричать, Кленуть і недовершені їх тіні, Засліплюють, немає їм числа (Слова із книг, зотлілих в серці-склепі), И жінок пожадливі тіла На бистрині чіпляються за гребінь. О так! Жінки, до себе вас благав і я Від ложа, з келій, з роздоріж пустині, І віддавалися ми вдвох одній хвилині, І по камінні нас котила течія. Зі мною злиті шлюбом ви небесним, вищим, Як струмінь в море плинних рік, Я вас позначив знаком віщим, Я душу вам віддав – на мить, і тим – навік. Одні позраджували, інші повмирали, Але куди б не йшов – вони в мені, Як віл, погойдуюся в борозні – І, знемагаючи від рала, Несу могильний хрест своїх років: Живу громаду тіл, яких любив, Які мене і мучили й кохали. І думи... Скільки їх у шатах золотих, Тих заповітних дум, злелієних любов’ю. Що плоть взяли і оживились кров’ю!.. Приречений вести всю нескінченність їх. Є думи потаємні – я в дитячій дрожі, Лице сховавши, падаю у прах... Є думи світлі, ніби ангел божий, Які я розгубив в холодних днях. Є думи горді – в них шукав я бога – Але спаплюжили вони облудством світ. Є думи, як жінки, що зором ріжуть строго, Є думи-карлики, що згорбились од літ. Куди б я не тікав, скрізь втоптана дорога, – Вони летять, повзуть – за мною вслід! А книги... Чисті, як джерельні води, В яких відбився вид і рідний, і близький. Двійник, учитель, ворог, друг надій – Я в вас знайшов отруту й насолоду! Були ви голубом в пливучий мій ковчег І принесли для мене звістку, як для Ноя, Що в пальмах десь нічліг чека моїх бентег, Що я олтар зведу камінною горою... В якій жадобі я притиснувся й застиг До шиб-стобарв, до вікон віщих книг, Угледівши простори в них глибинні, Незнані форми в голубім промінні, Учувши дивні й рідні імена... Й роками я стояв, безумний, край вікна! Сліпа моя душа, чарована сонцями, Промінням пройнята до глибини, до дна, І попіл мрій моїх розвіявся вітрами. О як би все забуть, самотнім стать і вільним, В незмірній тиші цих урочистих полів, І йти своїм шляхом, широким і безцільним, Без проминулих і майбутніх днів. І наче мак, квітки миттєві рвати, Проміння пити, як свою любов, Втопитись в мороці, упасти і сконати, Без радощів гірких воскреснуть знов і знов!
1 Нудьга жити (франц.).
|